Господи, смерти прошу у тебя, не откажи мне, Господи, не для себя, ведь, прошу.
Так, милые мои, помогите мне, лузеру, найти стихи вот этих авторов.
Бажаєш, що незнане,
що невідоме,
з тугою серця дрижить.
Блакитний цвіт зів'яне,
углиб потоне,
більше нехочеш вже жить.
Забий стрілою смуток
та біль глибокий,
вір і надіцся знов.
Бо щастя - це трикутник,
а в нім три боки:
віра, надія, любов.
Мов кусні зір розбитих, сплять на цвинтарях машин завмерлі авта,
червоне квіття цвілі міряє застиглі в мідь роки й хвилини,
і лиш незнане сонячне ядро колишеться, як вічна правда,
що теж незнана й теж для нас невловна, наче синій дух бензини.
Буває, що мерців з металу люди, мов шакали, в сні тривожать
і крам своїх жадоб, і спраг, і нужд, мов на базарі, розкладають,
і мертві тулуби у синяві ночей стають за грішні ложа
бездомних любощів кривляк і шлюх, що зорі зла в них чад вливають.
Як ми копаєм кості ящурів під скелями віків забутих,
колись копатимуть на цвинтарях міст наших кості металеві.
Дівчата з квіттям без наймення, пальми родять хліб, зелена рута
й нові міста із площами з блакиті, де качаються жар-леви.
Та тіні неспокійні, привиди невтишні з-під землі стають,
з-під площ, з-під трав.
Метрополю,
долонями червоних мурів упокій крилаті душі авт!
Нали, любимый, ты моё чудо!)))))
вот Малишко:
Сонечко встає і шумить трава.
Бачу стежку, де проходиш ти, рідна ти.
Вчителько моя, зоре світова,
Звідки виглядати, де тебе знайти?
На столі лежать зошити малі,
Дітвора щебече золота, золота.
І летять – летять в небі журавлі,
звоник ніби кличе в молоді літа.
Скільки підросло й полетіло нас
На шляхи землі в ясну блакить, у блакить.
А для тебе знов та доріжка в клас,
Під вікном у школі явір той шумить.
Двох синів твоїх узяли фронти,
Воювали, не лічили ран, тяжких ран.
В партизанську ніч посивіла ти,
Як в морози сиві непожатий лан.
Знов приходить юнь і шумить трава,
Пізнаю тебе я при вогні в наші дні.
Вчителько моя, зоре світова,
На Вкраїні милій, в рідній стороні.
Но всё равно спасибо большое)))))))
not at all))))